Підсумкову програму «Відкрита Церква» за участю Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава її ведучий, о. Ігор Яців, розділив на дві частини: перша стосується подій церковного життя, друга — суспільного й політичного. Гостем програми був дипломат і громадський діяч Данило Лубківський, ексзаступник міністра закордонних справ України.
ЦЕРКВА
«Україна молиться — і отримає в Господа Бога те, що просить»
Починаючи з 24 лютого 2022 року Глава УГКЦ Блаженніший Святослав своє щоденне душпастирське звернення до вірян і людей доброї волі завершує словами: «Україна стоїть. Україна бореться. Україна молиться». І сьогодні, напередодні Різдва й Нового року, який обіцяє бути складним для всього світу, він повторює їх як слова нової надії на те, що світло проб’ється і переможе темряву.
«Так, ми маємо добрі новини, — новини, про які світ повинен знати. Бо це — не тільки людське, а й Боже диво, що Україна — стоїть. Як би комусь не хотілося, щоб нас не було, як би нам важко не було, але ми стоїмо, і ця стійкість українців дивує світ. І, можливо, ми самі себе пізнаємо глибше: справді розуміємо, що є народом великих героїв, народом, який про велике може говорити до всього світу.
Ми боремося, і наша боротьба триває не два роки й навіть не десять. Наша боротьба, — боротьба з колонізатором, який приходить із москви, триває не одне століття. Цьогоріч ми вшановували пам’ять Голодомору — 90-річчя цієї великої трагедії, коли нас прирекли вже на повну загибель. Але ми живі і боремося по сьогодні. У нас хотіли не просто забрати життя, а вбити нашу волю до життя, волю до свободи. Але ми її маємо, і ця воля гартується, як криця, навіть тоді, коли нам справді і важко, і боляче.
І ми молимося. Те, як українці поводяться та сповідують свою християнську віру в час війни, теж є подиву гідним для всього світу. Багато хто з єпископів мені говорив, що Європа пережила не одну війну, як європейську, так і світову, але європейське християнство не випрацювало духовості християнства в часі війни. І от Україна, і наша Церква теж, подають сьогодні цей приклад сповідництва християнської віри, здатності бути не тільки людиною, а й християнином у нелюдських й абсолютно нехристиянських обставинах. І це свідчення сьогодні — надзвичайно важливе та цінне.
Тому Україна стоїть — і вистоїть. Україна бореться — і поборе. Україна молиться — і отримає в Господа Бога те, що просить».
Великий Патріарший Синод УГКЦ і зустріч із Папою Франциском
Однією із значних у житті Церкви подій цього року був Патріарший Синод УГКЦ у вересні — Синод, на який зазвичай з’їжджаються єпископи зі всього світу. Цього року такий відбувався в Римі, до того ж саме під час загострення чергової комунікаційної кризи, спричиненою висловлюваннями Папи Франциска із приводу «великої російської культури», які вкотре обурили українців. Тому ще одним завданням Синоду стала зустріч і відверта розмова з Папою.
«Найперше, хочу подякувати всім, хто почув наш заклик і молитву про те, щоб голос української Церкви не затремтів, щоб ми щиро, правдиво й відважно могли свідчити про біль України перед Святішим Отцем. І наша молитва була почута Господом Богом», — розповідає про ті події Блаженніший Святослав.
«Коли ми планували провести наш черговий Синод Єпископів у Римі, то не уявляли, у яких обставинах і який момент стосунків між нашою помісною Церквою і Святим Престолом він відбуватиметься. Ми не могли навіть подумати, що взагалі настане така інформаційна криза. Але Господь Бог дуже ясно показав свою присутність між нами, виявив, що наша Церква справді діє під благодаттю Святого Духа. Бо так ставалося вже не раз, ми пережили вже не одну таку кризу, починаючи від Гаванської декларації [декларація 2016 року між Папою Франциском і Патріархом Кірілом, яка стосувалася, зокрема й України. — Ред.]. Можна сказати, що всі ці роки ми живемо в постійній інформаційній кризі, яку потрібно долати.
Так сталося, що в тих кризах посередником, який мусив піднімати свій голос на захист нашого народу чи від його імені говорити зі Святішим Отцем, був нижчепідписаний: я мав таку невдячну місію — бути тим, хто будить сумління і говорить тяжкі, але правдиві речі. А поряд зі мною були 45 єпископів нашої Церкви! Такого великого Синоду, з такою кількістю єпископів наша Церква ще не мала. І всі ми попросили у Святішого Отця аудієнції — у того Папи, який так багато говорить про синодальність, про те, що потрібно всіх слухати, навіть про окремий вид служіння Церкви — служіння вуха. І от, цілий Синод нашої Церкви просить — послухайте нас, Святіший Отче! Ми були готові, що зустрінемо певне нерозуміння чи дуже обережне ставлення, вже й не кажу про напругу. Але все відбулося навпаки.
Зазвичай для єпископатів, які приїжджають із різних країн, Папа дає аудієнції до пів години. Нам початково Папа призначив аудієнцію на годину, на 7-му ранку, але пізніше сам особисто додав ще годину. Тобто ми мали дві години відвертого діалогу, щоб могли висловитися якнайбільше владик. У мене була тоді дуже специфічна роль — я лише представив наш Синод і в кінці подякував та подарував подарунки. Решту часу говорили наші владики українською, італійською, португальською, англійською… Вони один за одним вставали і говорили про біль: від війни, від неправди, від гуманітарної кризи та масової еміграції. І, очевидно, про біль від його слів. І Святіший Отець слухав, дуже уважно, можливо, шкодуючи про ті рани, які його висловлювання завдали нам, тому що не мав цього на меті. А потім у кінці сказав: «Я знаю, що у вас болить питання: на чиїй стороні Папа? Хочу вам сьогодні заявити: я — з вами».
Наші владики послухали його і сказали: «Дуже дякуємо, Святіший Отче. А тепер нам треба якось запевнити українців у цьому». Роз’їхалися по світу і кожен себе питав: ну, добре, але що я тепер маю сказати своїм людям? Що маю відповісти, коли мені ставитимуть ці тяжкі запитання?
Цікаво: після цього я отримав від Папи листа, у якому він не картав нас за гострі слова, сказані до нього, а подякував за них. І назвав таке відверте спілкування прикладом справжньої синодальності. Тобто наш Синод виконав і цю місію. Очевидно, ми не можемо гарантувати правильних висловлювань Папа надалі, не можемо керувати його словами. Але те, що від нас залежало, наскільки це було можливо, наскільки це по-людськи і по-християнськи було під силу саме нам, ми зробили. І це почули. Почув Папа Франциск особисто, почули його співпрацівники, почули очільники ватиканської дипломатії. Думаю, будуть і наслідки — позитивні дипломатичні наслідки для української справи».
Семеро нових єпископів у 2023-му
Цьогоріч в УГКЦ було призначено семеро нових єпископів. Сьомий — у дорозі, хіротонія відбудеться в січні наступного року, це — владика для Канади. Більшість із них — молоді священнослужителі. Що це означає для Церкви?
«Думаю, тут є кілька знаків, дуже чітких і ясних, — каже Глава Церкви. — У Колегії святого Йосафата в Римі, де відбувся цьогорічний Синод УГКЦ, є фотографії з усіх Синодів, які відбувалися ще з кінця 1960-х років. Справді, така кількість єпископів нашої Церкви, як зараз, — вражає. Це означає, що Церква розвивається: сьогодні ми переживаємо, можливо, найбільший в історії нашої Церкви кількісний рівень розвитку: маємо в Синоді 57 єпископів — стільки у нас ніколи не було! І це ще не все — не треба обмежувати Божого провидіння (сміється). Це означає, що ми ростемо, стаємо все більше присутніми в різних частинах Земної кулі.
Очевидно, що ми омолоджуємося: наш Синод справді є одним із наймолодших серед усіх християнських Церков світу. І це — певний виклик, але й велике благословення, цьому не можна не радіти. Бо ця молода розквітаюча Церква є Церквою, яка дає надію, вона дуже активна у своєму житті, бо молоді єпископи не сидять, склавши руки, — вони надзвичайно активні в різних частинах світу, у різних сферах нашого церковного й суспільного життя.
Є ще третя цікава річ. Сьогодні в нас загалом — 57 єпископів, разом з емеритами. З року в рік частка емеритів зменшується, бо відходять у вічність наші отці, а частка діючих єпископів — збільшується, створюються нові структури, нові єпархії та екзархати. Це означає, що наша Церква пульсує життям на цілий світ. Ми розбудовуємо інституцію єпископів-помічників — молодих єпископів, які приходять на допомогу ординаріям, ростуть, вчаться, здобувають досвід. І тоді, цілком природно і відповідально можна єпископа-помічника скерувати на єпископський осідок уже як правлячого архиєрея.
До речі, скажу, що в нас ще є вакантні осідки, тобто нам потрібно ще єпископів! Але наша мета — не кількість: ми справді шукаємо тих, кого Господь Бог кличе, щоби бути наступниками апостолів, бути разом зі своїм народом там, де в цьому є найбільша потреба. Нехай Господь Бог буде благословенний за те, що чуває над нашою Церквою, дихає на неї своїм Духом Святим. А наша Церква, як нам заповідав блаженніший Любомир, — служить, і щораз, то краще може послужити Господу Богові й українському народові в Україні та на поселеннях сущому».
Врятувати життя, нагодувати, зігріти
Одним з основних напрямів діяльності Церкви в час війни було й залишається соціальне служіння, масштаби якого зросли в десятки разів. Допомога біженцям і переселенцям, забезпечення їжею, одягом і всім необхідним людей у прифронтових та деокупованих регіонах — всюди, де тільки можуть дістатися бусики «Мудрої справи» — фонду Патріаршої курії УГКЦ, «Карітасу» й інших благодійних організацій Церкви.
«Спільними зусиллями ми здобули дуже суттєву перемогу. І я про неї говорив відкрито в контексті папського Синоду, до уваги делегацій з усього світу, до представників Католицького єпископату», — розповідає Глава УГКЦ, маючи на увазі Синод Католицької Церкви в жовтні.
«Війна в Україні, за масштабами й інтенсивністю руйнувань, спричинила найбільшу гуманітарну кризу в Європі після Другої світової війни. Але при цьому за ці майже два роки в Україні не було масових смертей від голоду та холоду, тобто ця гуманітарна криза апокаліптичних масштабів не скотилася до гуманітарної катастрофи. Думаю, це і наша перемога. Перемога, яку ми здобули разом, як із нашими громадами та структурами соціального служіння в Україні, так і з нашими партнерами за кордоном, зі світовим українством, із Католицькими Церквами майже всіх країн світу, які активно й систематично нам допомагали. Тому, справді, на гуманітарному полі борні за порятунок людського життя ми здобули цього року історичну перемогу.
Але боротьба продовжується. Цієї зими, за даними ООН, сім мільйонів українців переживатимуть потребу невідкладної допомоги в їжі. Подумайте, сім мільйонів — це ціла країна! Для порівняння, все населення Білорусі складає шість мільйонів… Ми готові, стали до праці і в цих обставинах готові послужити своєму народу».
Новий календар = жити по-новому
Історична подія, яка відбулася у 2023 році, — рішення Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні про перехід на григоріанський церковний календар, за яким живе весь західний християнський світ. Новий індикт почався 1 вересня, і 25 грудня Україна вперше відсвяткувала Різдво зі всім світом. Як далося тоді це рішення і як воно імплементувалося сьогодні? Яке значення має цей перехід для Церкви й українського суспільства, зважаючи на те, що такий самий крок зробила і Православна Церква України?
«Справді, цей рік буде унікальним, тому що в його календарних межах ми святкуємо Різдво двічі: 7 січня — ще за юліанським календарем, а 25 грудня — уже за григоріанським», — каже Блаженніший Святослав.
«Приймаючи це рішення про перехід на новий календар, ми намагалися бути дуже второпними, обережними і мудрими, щоб ця реформа не спричинила додаткових поділів, конфліктів і навіть календарних розколів як це в нашій Церкві, на жаль, колись було за кордоном.
Очевидно, що ми намагалися дуже уважно прислухатися, як б’ється серце нашого народу, — як добрий лікар, який намагається зрозуміти, чого можна сподіватися від спортсмена, завжди слухає, як б’ється його серце, і знає, скільки йому можна дозволити навантажень. І ми зрозуміли: ось, настав час — те, що ми в історії називаємо кайрос, Богом даним знаком. Певні знаки часу Бог нам показав.
Якби ми зробили цю реформу на пів року швидше, — були би непорозуміння і розколи. Якби зробили на пів року пізніше, — було б уже запізно. Якби ми це зробили самі, без певного порозуміння з нашими братами православними, — також були би проблеми. І ми, беручи до уваги всі ці чинники, зробили справді історичний та сміливий крок.
Звичайно, ми для себе робили опитування. І сказали: якщо щонайменше 2/3 наших вірних будуть готовими до цієї реформи, то ми її зробимо. Але за тим опитуванням готовими були майже 90 %, і це нас неабияк здивувало. Тож ми отримали величезний кредит довіри від нашого народу, наших вірних. І першою реакцією на це рішення була радість! Пам’ятаю, я попередньо про це сказав у медуніверситеті в Тернополі, не розкриваючи всіх деталей, — всі аплодували! Тобто такої радості, щиро скажу, ми не очікували.
І ось — вчимося жити за новим календарем. Ми дали можливість парафіям, які не почуваються готовими відразу прийняти календарну реформу, попросити дозволу у своїх єпископів залишитися на певний час на старому календарі. Місяць тому мали Синод Єпископів України, і я запитав у владик: чи якась із парафій просила дозволу залишитися на старому, юліанському, календарі? У всій нашій великій Церкві тільки одна попросила — одна з наших молодих парафій на Харківщині.
Тобто такої єдності, такого кредиту довіри й послуху церковній владі, такої дисциплінованості серед наших греко-католиків ми ніколи ще не бачили в історії. І тому сьогодні, за підсумками цього року, хочу дуже подякувати нашим священникам, монахам, монахиням, нашим людям за цю довіру до церковної влади, за те, що ви нас послухали, коли ми просили почекати, і за те, що ви нас почули і пішли за нами, коли ми сказали: рухаймося, ходімо вперед!
Ми бачимо, як спокійно ця реформа проходить. Очевидно, що це ще трохи незвично, ми ще маємо багато чому навчитися. Але такого спокою, миру, радості та злагоди всередині нашої Церкви, який маємо сьогодні, ми справді не очікували», — наголосив Блаженніший Святослав.
До розмови доєднався гість програми — Данило Лубківський: «Безперечно, це рішення історичне, дуже очікуване, бажане, але водночас і дуже непросте. Це певною мірою — метафора повернення нашого народу до простору єдиної європейської християнської цивілізації. Цей перехід є, з одного боку, внутрішньою потребою нашого народу — потребою духовною і цивілізаційною, а з іншого — рішенням, яке нас заводить у нову історичну „кімнату“, у той простір, де ми означуємо своє місце і свою єдність. Тож ми повертаємося, але й маємо зберегти свою ідентичність, повертаємося не для того, щоб перейняти чуже, а щоб бути разом і водночас нести своє».
СУСПІЛЬСТВО
Про єдність
Один зі складних викликів 2023 року — загроза ворожнечі всередині суспільства, яке перебуває у війні. Чи не руйнують дискусії, обговорення внутрішніх проблем держави і суспільства, аж до сварок, суспільної здатності до спротиву? Що є правильним для демократичного суспільства у війні: стримуватися і мовчати, бо «не на часі», чи все ж піднімати принципові питання, які стосуються і війни, і долі країни?
Блаженніший Святослав:
«Я б сказав, що наші проблеми, внутрішні сварки — це проблеми росту, розвитку. Захищаючи Батьківщину, переживаючи травми цієї війни, ми все-таки бачимо якусь позитивну подальшу перспективу. Ми знаємо, для чого живемо і за що вмираємо. Це, можливо, щось, чого не мають багато народів, які живуть у ситих, спокійних, комфортних обставинах і де молодь втрачає сенс та зміст життя.
Очевидно, що коли важко, коли вичерпуються наші людські сили, ми часом запитуємо себе: як правильно діяти, щоби зберегти єдність нашого народу? Бо справді, є небезпека, коли переживаємо біль і травми, шукати ворога там, де його немає; знайти цапа-відбувайла, на якого можна було би вилити весь свій біль та гнів і зробити винним у своїх проблемах. Ми бачимо, як у наші важкі часи навіть священникам часами непросто зберегти мир і злагоду в церковній громаді. Тому хочу запропонувати таку вправу, кожному з нас: коли важко, коли хочемо знайти сенс, який би нас об’єднав, хочемо показати нашим політикам і громадським діячам, як не впустити ворожнечу всередину нашого суспільства, запитаймо себе: а, власне, кого я люблю? Кому я готовий посвятити своє життя? Хто є суб’єктом моєї любові? І той, кого ми любимо, дасть сенс цій борні.
Цього року я для себе наново відкрив слова Антуана де Сент-Екзюпері, який говорив: все вичерпується, окрім справжньої любові. Бо справжня любов, яку ти віддаєш, не зменшується — вона зростає. Часами наші політики воюють за рейтинги, за вплив на суспільство, часами люди починають дбати про свої вузькі ідеологічні й особисті інтереси, бо бояться щось втратити. І я прошу: не бійтеся! Вчіться любити! Пригадую, як у блаженнішого Любомира запитували: як чинити добро? І він казав: «А ви спробуйте — і у вас вийде».
Отже, бачачи, як пульсувало того року наше життя, як Україна стала ядром, епіцентром глобальних змін, відкриймо цей живий ключ, це джерело життєвої сили в кожному з нас. І тоді ми знайдемо, як порозумітися, як зробити так, щоб і два, і три, і десять гетьманів воювали в ім’я одної спільної справи. Знайдемо, як нам наше спільне добро — любов до Батьківщини — поставити на перше місце. Тоді Господь Бог допоможе нам і все інше поставити на свої місця».
Данило Лубківський:
«Єдність — це не одноманітність. Не завжди слухняна родина — щаслива й вільна. Без любові єдність — це покора і рабство. Без любові та довіри не створюється того найважливішого, що робить нас єдиним народом, який має перспективу й майбутнє.
Чи доречні зараз у нас дискусії? Так, звичайно, доречні. Чи маємо захищати нашу мову, пам’ять, культуру і саме на це робити головне опертя? Так, тому що це і є фортеця України: українська мова, історія, культура, самосвідомість, бажання бути українцями — це і є те, проти чого воює російський імперіалізм, те, що він хоче знищити.
Інша річ, що спроби спровокувати розбрат, ненависть, непорозуміння походять саме від відсутності любові. І це, як правило, робить ворог, який у нашому згорьованому суспільстві намагається посіяти невпевненість, сумніви й великі сварки. І, напевно, єдиним способом відсіювати зерно від не-зерна, полови, неправди, є підхід любові: той, хто любить Україну, навіть якщо іншого походження, говорить іншими мовами, завжди розрізнить, де плідна дискусія, яка веде до зміцнення наших сил, а де — зловмисне спотворення того, що є для нас дорогим.
Справжня, природна життєва єдність — це те, що нас врятувало у 2023 році. Мені здається, що цю єдність повинен демонструвати кожен із нас — єдність зі своїм народом. І що знаменником цієї єдності є Синодальне послання, яке зробила УГКЦ, про те, що я не покину. Це, напевно, те, що вартує сказати кожному з нас».
Початок переговорів про вступ до ЄС: дорога повернення
Ще одна історична подія 2023 року — рішення про початок переговорів про вступ України до Європейського Союзу, ухвалене Радою ЄС 14 грудня. Що це означає для України не лише в економічному та політичному, а й у цивілізаційному вимірі?
Блаженніший Святослав:
«Я постійно пригадував слова блаженнішого Любомира, що Україна не йде у Європу, а повертається до Європи. Немає Європи без України. Європа — це не лише географічне поняття, не лише економічний союз. Це — простір свободи, певних цінностей, певної цивілізації. Європейська цивілізація неможлива без долі, досвіду й багатств України як великого народу з тисячолітньою християнською спадщиною, тисячолітньою історією боротьби за свою незалежну державу, яка, можливо, сьогодні нагадує Європі, якими є справжні християнські європейські цінності.
Так склалося, що Господь водив мене Європою майже місяць, а в кінці завів до Брюсселю, саме в той момент, коли Єврокомісія оголошувала свою рекомендацію розпочати конкретний предметний діалог про вступ України до Європейського Союзу. Я вдруге привіз до Брюсселю, до очільників європейських структур, які готувалися наступного дня зробити заяву, лист, який Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій уже привозила до Брюсселю у 2013 році. Пригадуєте, тоді йшлося про угоду про асоціацію з Євросоюзом, і саме те, що Янукович відмовився від її підписання, обурило суспільство і почалася Революція Гідності. Тоді, у вересні 2013 року, всі представники ВРЦіРО підписали спільну відозву до українського народу й очільників Євросоюзу про європейську ідентичність українського народу, європейський вибір, який здійснив рівноапостольний князь Володимир: саме в тому році [2013. — Ред.] ми святкували 1025-річчя Хрещення України. Знаєте, якими очима очільники Євросоюзу дивилися тепер, через десять років, на той маніфест європейськості? Вони з якоюсь трохи провиною дивилися мені в очі й погоджувалися: якби десять років тому Європа не дивилася на Україну як на об’єкт торгів, можливо, вдалося би врятувати сотні тисяч людських життів. Ці зустрічі, різні дипломатичні моменти, навіть ті рішення — це ж не просто щось, що залишається в теорії і десь на папері у високих кабінетах. Ні, це щось, що торкається людського життя, сліз, крові, страждань цілих народів. І ті аргументи були дуже переконливими.
Мені було дуже радісно бути в тій залі саме тоді, коли Єврокомісія озвучувала своє рішення, але я чітко розумів: це — початок шляху. Можливо, сьогодні ми маємо бути вдячними, що початок здійснено, але перед нами ще довгий шлях. І я дуже хочу, щоб одного дня ми всі разом раділи у Брюсселі, що Україна, як вільна європейська країна, стала повноправним членом Європейського Союзу, яка приходить не як бідний родич із простягнутою рукою, а як велика гідна країна, яка є каталізатором змін на краще самого Європейського Союзу і силою, яка омолодить стару Європу».
Данило Лубківський:
«Домашнє завдання чекає не тільки на Україну, але й на Євросоюз. Ми перебуваємо у становищі, коли дуже багато роботи треба зробити взаємно, прокладаючи шлях до мети, яка справді має історичне значення. І це не просто членство України в ЄС, а історичне об’єднання Європи, яке стосується і Молдови, і Грузії, і — озвучу цю тезу — у майбутньому вільної Білорусі, яка сьогодні перебуває під тотальною окупацією російського імперіалізму. Тому рішення, прийняте Радою ЄС, — це рішення, яке виходить за межі технічного процесу початку переговорів, це починається завершення історичного об’єднання Європи. Це те, про що у XIII столітті мріяв король Данило. Це те, про що мріяли церковні й державні мужі України впродовж століть. Дуже часто Україна зіштовхувалася з нерозумінням з боку Європи. Насправді те, що відбувається сьогодні, в історичному сенсі — безпрецедентне, тому що така масштабна підтримка Заходом України є небаченою, хоч зараз і видається недостатньою. Сто років тому ми втратили державність тому, що західна політика пішла зовсім іншим шляхом, відповідно до жорстких, суворих і дуже часто цинічних реалій міжнародних відносин. Тому те, що Європа так обстоює Україну сьогодні, те, що ми відчуваємо цю підтримку, — безпрецедентно.
Інша річ, що ЄС повинен готуватися до прийому такого великого партнера, як Україна, в економічному й фінансовому плані, у багатьох аспектах, але найголовніше — в ідеологічному, культурному, цивілізаційному і, якщо хочете, — в духовному сенсах. Повертається велика європейська нація. Возз’єднуються дві Славії: Західна і Східна. Повертається держава, яка завжди була game changer — тим, хто змінює правила гри в історії. Ми усвідомлюємо, що там, де є Україна, можуть відбутися події світової історії. Якщо Україна опиниться під окупацією російського імперіалізму, це посилить росію і, безперечно, вплине на майбутнє людства. Тому дуже важливо усвідомлювати, що означає повернення України до рідного європейського простору.
Так, наступний рік буде складним і в Європі, і у світі: це — рік виборів, зокрема і до Європарламенту. І хотілося б думати, що прийдуть парламентарі, які не будуть втомленими загрозою росії, а навпаки — матимуть силу й наснагу продовжувати боротьбу з російським імперіалізмом і розумітимуть, що від їхнього рішень щодо України залежить майбутнє Європи. Хотілося б, щоб Європа усвідомлювала необхідність єдності зі США. І в США хотілося б бачити єдність — там теж вибори, президентські, і це велике та складне випробування, яке впливатиме на Україну».
Перемога України
Війна затягується. Військові й політичні аналітики, які реально оцінюють стан справ, кажуть: перемога у 2024 році — це завищені очікування, яких краще уникати, варто звузити їх горизонт і розуміти, скільки ресурсів ще ця війна потребуватиме. Ще одне питання, яке обговорюється не тільки в Україні: що вважати перемогою України? Прицому постають варіанти, які назвати перемогою, аж ніяк не можна, як-от, заморожування цієї війни.
Блаженніший Святослав:
«Пан Данило згадав цікаве поняття, яке, можливо, відкриває небачений досі аспект цієї війни: що Україна — game changer. Думаю, ця війна, навіть у тому складному трагічному часі, у якому вона проходить, послідовно змінює правила. Як у наданні Україні різного виду допомоги, так і в усвідомленні її місця не тільки у Європі, а й у світі. Ця війна показує щось, що до останнього часу ще не було до кінця видним й очевидним.
Так, багато хто сьогодні шукає відповіді на запитання: а що означає перемога України? Якими будуть її наслідки і плоди? Очевидно, що на це запитання кожен із нас відповість по-своєму. Я намагатимусь відповісти як душпастир, з церковного боку. Ми сьогодні бачимо, що Україна є епіцентром глобальних змін. Ця війна оголює принципи та аспекти не тільки міжнародної дипломатії, а й міжнародного права, які досі, можливо, не всі хотіли бачити і приймати. Що я маю на увазі? Думаю, завершення цієї війни і завершення вступу України до Євросоюзу будуть моментом завершення розвалу радянського союзу та глобальних змін не тільки в західному напрямку, а й у східному. Це буде деколонізація росії. Які там зміни відбудуться, ми ще, можливо, до кінця навіть не розуміємо, але вони відбудуться.
Наша перемога — це не тільки звільнення наших територій, які будуть звільнені, це не тільки безпечні кордони, які убезпечимо. Думаю, що Україна має знову стати простором справжнього життя. Для мене, як для душпастиря, справжньою перемогою буде той момент, коли молоді українські родини матимуть відвагу, безпеку й радість народжувати дітей в Україні. І це буде. Ми до цього рухатимемося. Будемо стояти, боротися і молитися, тому що саме така перемога є перемогою життя над смертю, світла над темрявою. Це — справжня перемога свободи та демократії».
Данило Лубківський:
«Хотів би підтримати візіонерські думки Блаженнішого. Так, наша перемога — це перемога життя над смертю, життя в безпеці й поширення цінностей, у які ми віримо, до яких приналежимо.
На сьогодні ми перебуваємо в тумані війни — є таке військове поняття, і це важкий туман. Але це поняття стосується і загалом пошуку нашої надії, на що нам опертися у наступному році, і не лише в наступному. Я належу до людей, які намагаються дотримуватися реалістичних оцінок. Тому усвідомлюю, що наступний рік буде дуже складним. Чи це означає, що нам потрібно впадати в розпач? Ні. Чи це означає, що ми залишилися сам на сам зі звіром? Ні. Європейський Союз, судячи з багатьох ознак, продовжуватиме допомагати Україні. Політичні дебати у США, часами абсолютно незрозумілі нам, усе ж закінчаться тим, що Конгрес підтримає пропозицію Президента Байдена про виділення наступного великого траншу військової і фінансової допомоги Україні. Ми не залишимося сам на сам, однак нам треба розуміти, що в тумані війни поволі починає опинятися все людство, а не тільки ми. Нам, українцям, вдалося зберегти міжнародну увагу й підтримку, попри спалах насилля на Близькому Сході. Але є й інші, дуже небезпечні, зони по всьомусвіту — і в Азії, і в Південній Америці, де зростають ознаки того, що там можуть спалахнути нові конфлікти. Тому цей туман поширюється на всіх людей: вони стають невпевненими, починають сумніватися, лякатися, і, отже, перейматися своїми внутрішніми локальними потребами, забуваючи про необхідність спільних колективних дій.
Тому в наступному році нам треба дуже багато зробити, щоби світ дотримувався цієї солідарності — і це велике завдання для української дипломатії. Мені здається, у цьому ж ключі діє й УГКЦ, яка є глобальною Церквою. Зрозуміло, що це завдання для українського політикуму — утримувати цю єдність і представляти її назовні, робити все, щоб партнери розуміли, що Україна не у стані розпачу, що Україна бореться. І ця боротьба — і є наш порятунок».
Про Різдво і різдвяну радість
Сьогодні багато хто каже: як можна радіти і бажати веселих свят у тому, що ми переживаємо, у війні? Чи не є це блюзнірством щодо тих, хто зараз на фронті, тих, хто поховав синів, чоловіків і батьків, тих, хто втратив усе? Напередодні цьогорічного Різдва Глава УГКЦ Блаженніший Святослав говорить про це знову, як і минулі роки: не бійтеся радіти!
«Користаюся нагодою, щоби просити не боятися радіти різдвяною радістю. Так, багато людей запитує: чи можна взагалі святкувати в час війни? Як погодити біль, розпач, трагедії війни зі святом? Я хочу, щоб ми навчилися цьому, пригадуючи, що означало святкування Різдва для нашого Січового стрілецтва, для воїнів УНР, для наших повстанців у криївках: у найдраматичніших обставинах вони ніколи не занедбували свята Різдва і святкової коляди. Бо це свято, ця радість — це не веселощі від якогось людського пережиття чи розваги. Це щось цілком інше за своєю природою. Це — радість, яка приходить не від людини, а від Бога. Радість від того, що джерело відновлення, здатності боротися само приходить до мене. Наш Господь, Ісус Христос, який є дорогою, істиною і життям, сам приходить до нас. І цього року Він хоче вкотре воплотитися у тілі, крові, сльозах і стражданнях українського народу для того, щоби вкотре ми почули, як на небі ангели співають: „Слава во Вишніх Богу і на землі мир в людях Божого благовоління“.
У тому Різдві ми повинні відкрити, що ми, народ, який святкує Різдво, є народом Божого благовоління, над яким спочиває те, що нам добра бажає сам Бог. Тому — не біймося! Не біймося прийняти цю радість. Не біймося радіти тому, що приходить до нас від самого Господа Бога.
Нехай це Різдво буде для нас Різдвом божественної утіхи. Ми називаємо Духа Святого Утішителем. Ми сповідуємо, що Ісус Христос воплотився з Духа Святого і Марії Діви, що Він сам у собі є Євангелієм, Доброю Новиною для Всіх нас. Приймімо це Божественне Дитя, яке сьогодні стукає до нашого особистого життєвого простору для того, щоб нас оновити, підсилити і вкотре нам так по-дитячому, на вушко, сказати: З нами — Бог. Розумійте народи і покоряйтеся, бо з нами — Бог».
Головні публікації за рік на сайті ugcc.ua читайте тут.
Підготувала Оксана Козак,
Департамент інформації УГКЦ
